Кармелиха. Було всього... (Трохи вагається, далі рішуче оголяє руки, розстібає пазуху, показує синяки на руках, на плечах, на грудях.) Дивись: ось! ось! ось! Ізсинили всю, знівечили, як самі знали. Зробили всю, як ожина, синю. Бувають недобрі пани, скрізь на їх люди нарікають, а такого ката, як цей панич, і світ не родив. Каже: «Тобі ще не те буде, коли не скажеш, де крадене переховуєш!» Душу вже, мабуть, буде виймати з мене.

Кармелюк. Звірі! Нелюди! Чого, чого, а цього я не сподівався... Не сподівався. (Ходить, збентежений і гнівний.) Думав, із ними по-людському, бачу - ні!.. Ну, гаразд, будете ж ви знати Кармелюка. Будете знати!

Кармелиха (пильно на його дивиться, стурбовано) Устиме, що ти гадаєш робити з ними?

Кармелюк (криком). На їх звіра треба! Ката! Щоб шкуру спустив із їх! На шматки розтяв!

Кармелиха (злякано). Що з тобою діється? Устиме, мені страшно стає. Не роби цього. Не роби, Устиме! Не бери гріха на душу.

Кармелюк (запам’ятливо). Я їх живих на огні спряжу! Я їх, собак скажених, своїми руками передушу! Я їм горло зубами перегризу!

Кармелиха. Що з тобою сталося? Устиме, опам’ятайся, що ти кажеш? Господи, краще б я не казала тобі нічого... (Плаче.) Устиме!..

Кармелюк. Ні. Одна для їх, недолюдків, правда є на світі: темна ніч та гострий ніж! (Щось пригадавши.) Стій. Підожди трохи. (Гострим поглядом озирає земелля, швидко іде до столу, починає шарити в столі, далі йде до ліжка пані Люби й шукає під подушкою). Коли сам не подумаєш - ніхто не подбає ні за тебе, ні за діти, ні за твою жінку... (Виймає з-під подушок золотом шиту калитку, заглядає в неї, далі оддає жінці.) Бери! Не бійся!

Кармелиха (одступає до порога, з жахом, од махується руками). Ні! Ні! Не візьму. Нізащо в світі не візьму!

Кармелюк. Бери, тобі кажу: в тебе діти!

Кармелиха. Краще вмерти, ніж краденим жити.

Кармелюк (гнівно). Пам’ятай, що ти жінка розбійника!

XII

Увіходить пані Люба, спиняється коло дверей здивована.

Побачивши її, Кармелюк змовкає і швидко ховає калитку під полу.

Пані Люба. Здається, ви робите тут допит? Вибачте, мене не попередили, то я так і йду. Може, мені не можна сюди? Я зараз піду. (Порядкує коло столу.) Вибачте, забарилася трохи з вечерею. Затесався, знаєте, на людську якийсь заволока. Зібрав коло себе всю челядь і почав розповідати про Кармелюка такі дива, що я заслухалась якось та й забула навіть, чого пішла. Туману такого напустив, що всі і досі стоять як заворожені. Мов зачарував усіх, вражий бурлацюга. Пан Маркел намагається розвіяти той туман, так де вам! Тепер там цілий диспут одбувається.

Кармелюк (увічливо). Вибачте, пані, мені треба не гаючись говорити з вашим сином.

Пані Люба (привітно). Зараз, зараз. (Бере зі столу якесь блюдо.) Та вже треба всіх кликати - вечеря готова. (Іде.) Ви прибули, то немов і їсти забажалося, а то нікому і їжа не йшла на душу. Вечеря давно чахне на столі, а до неї ніхто й не доторкнувся. (Пішла.)

XIII

Кармелюк озирається гострим злодійським поглядом. Стає гнучкий, рухливий. Послухав коло дверей, далі, нашвидку заховавши в кишеню калитку, ламає у вікні грати. Дає у вікно посвист. Прислухається.

Кармелюк (до жінки). Іди сюди, чуєш? Іди швидше - там у саду підождете мене, я швидко вправлюся з ним...

Кармелиха (стоїть мов скам'яніла. Далі з жахом.) Не хочу цього! Не піду! Краще в мурах згнию - не піду на цеє!.. (Зомліла.)

Кармелюк швидко сходить із стільця, висаджує її у вікно. Одриває вартовий дзвоник. Виймає кинджал, становиться проти дверей і ховає його за спину. За дверима чути якийсь гомін. Гомін стає чутніше. Голос пана Маркела: «Іди, дурню, іди сюди, своїми очима подивишся! Та іди ж, не огинайся!»

XIV

Увіходить пан Маркел і втягує за рукав чабана. Чабан - обідраний, босий, високий чоловік із торбою за плечима. На йому - стара свита. В руках - батіг.

Пан Маркел. Дивися! Дивися, дурню! (Тягне його до архіву.) Скільки оце паперів написано - все це про його злодійщину судопис. Ніякий він чарівник, ніякий він людський доброчинець - він розбійник. Розбійник, та й годі! Злодій! Каторжник! Душепагубник! (Бере один аркуш із архіву.) Ось тобі чорним по білому (вичитує): «Розбійник Августин Кармелюк - давно відомий злодій, вбігалий каторжник, злісний дезертир, походить із підлеглих пана Пигловського і народився в селі Головчинцях на Поділлі року божого тисяча сімсот...»

Чабан. Читай не читай - воно мені не потрібне. Це не про того писано.

Пан Маркел. Як не про того? Отож не плещи казна-чого, бо за довгий язик щоб Сибіру ще не одвідав!

Чабан. А хіба що, як Сибір? Казав Кармелюк, і в Сибіру сонце світить.

Кармелюк відразу починає прислухатися.

Пан Маркел (до чабана). Як, як казав Кармелюк? Ану, ще скажи, сіромо?

Чабан (згорда). А ти ж звідки знаєш, що я сірома? А може, в мене лану не міряно, добра не лічено?

Пан Маркел. П’яний чи пришелепуватий.

Кармелюк. Хто ти, добрий чоловіче?

Чабан. А ти звідки знаєш, що я добрий чоловік? А може, я людину вбив?

Пан Маркел. Еге! Здається, голубчику, ти прикидаєшся тільки дурнем.

Кармелюк (дивиться пильно на чабана. Швидко). Хто ти такий?

Чабан (оглядає). А хто ж я такий - скидаюся на людину.

Пан Маркел. Бунтарник ти. Гайдамака - ось хто ти. Нап’яв драну свиту, взяв батіг, голову морочить - я чабан, мовляв, шукаю волів...

Кармелюк (стурбовано). Чабан?.. Чого тобі тут треба? Де ти тут узявся?

Пан Маркел. На довідки прийшов та людей каламутить.

Кармелюк (ходить, схвильований). Скажи мені, ти знаєш Кармелюка?

Чабан (хитро йому підморгує). А ти б то його й не знаєш?.. Коли не знаєш, то чого ж ти у мене, дурня, питаєшся? Хай он тобі пани по паперах розкажуть: у їх же там усе списано (з презирством): і коли він родився, і де хрестився, і що в кого вкрав, кого коли пограбував.

Кармелюк. Ну, а ти ж як скажеш - хто він такий? Всі ж його розбійником взивають. Кажуть он, що він людей обкрадає та казанами жінці носить золото.

Чабан. Усяке кажуть. Одні так кажуть, другі - іначе.

Кармелюк. Хто ж він, по-твоєму?

Чабан (тряснув головою). Ех, сказав би я тобі про його, та зранку ось ріска не була в роті. (Показує очима на стіл.) А наливай лиш мені одну!

Кармелюк. Ну, то що буде? (Бере з столу пляшку й чарку, наливає.)

Чабан (п'є. Випивши, скривився). Ех, та й гірка ж яка! Гірка та пекуча. Так і вхопила за серце... Ну, тепер слухай... Слухай та не забувай, бо в тих паперах про це не написано. Питаєш ти, чи розбійник отой Кармелюк? (Твердо.) Розбійник. А який розбійник - зараз скажу... (На хвилину загадався, далі вирівнявся, труснув чубом і несподівано заводить розмаїтим степовим голосом.)